[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Модератор форуму: ailazarev  
Форум » Культура та мистецтво » «Сузір'я Долинщини» » ПРОЗА ОЛЕКСАНДРА ЛАЗАРЄВА
ПРОЗА ОЛЕКСАНДРА ЛАЗАРЄВА
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:31 | Повідомлення # 1
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
Олександр ЛАЗАРЄВ   "Фабрика бард-звёзд" здесь http://dolinskaya.kr.ua/forum/57

СОН В РУКУ
Моїй бабусі Парасці Омелянівні Бульбі присвячую

Село Миколаївка Казанківського району, що на Миколаївщині. Скорботний 1933 рік...
Ще й на світ не благословилося, а Паранька Бульбиха вже на ногах. Вся у матір покійну! Та теж, було, як скочить з постелі вдосвіта – то й цілий день не присідає! Крутиться, як веретено, по хаті: тому їсти дай, тому – пити, тому бухана в спину… І все ж своїми руками! До всього треба свої ручечки прикласти, все до ладу привести, бо як сама не зробиш – ніхто не зробить.
«Бідні мама! – думала собі часом Паранька. – Не бачили вони просвітньої годиночки на цім світі. Отак і рученьки склали... Нехай собі з Богом спочивають…»
Вона ще раз перехрестилася, пошепки заторочила під носа святі слова. Паранька знала, що Господь є, і він невидимий. Він, як та муха, літає над білим світом і все бачить.
Молилася Паранька довго й затято. Все просила-молила Бога, щоб хоч трошки зжалівся над її родиною. Бо совєцька власть хліба не дасть: повигрібали кляті комуністи все до бубки! Вже кілька днів у хаті не те що сухарика якогось − крихти цвілої немає. Одна вода.
Розвидняється. Зараз діти повстають – і цілий день: гав-гав-гав!.. Хоч з хати тікай! Так вони ж і під землею тебе знайдуть! Дай їсти – і все! Ригни, а дай! Та що ж ти їм даси?.. Ну що робити? куди йти? кому що казати? У всіх тепер одне лихо, одна печаль. Люди страшні стали, немов собаки скажені. Готові одне одного поїсти. День у день тільки того й чути, що тачки попід вікнами скриплять: то з першої сотні везуть мерця, то з другої... Село вимирає. І здається, не буде тому мору великому ні кінця, ні краю…
Після молитви на душі такий лад, такий спокій, начебто і їсти вже не хочеться. Треба одвикати від хліба, святим духом живитися...
Паранька підхопилася на ноги. Коліна не болять, сліз на очах немає: виплакала все – сухі очі. І вмирати вона вже не хоче, а хоче жити, жити, жити! Хоч і нелегко їй живеться з трьома діточками та пухлим чоловіком, але жити вона мусить. Рятувати свою родину від голодної смерті мусить, бо вона ж мати!
Яке то тільки дороге слово – мама! Вона над нами кров проливає, коли приводить нас у світ, і сльози, коли згасають на очах її зірочки-діточки...
Треба знову збиратися в Кривий Ріг. Шістдесят кілометрів в один край. Туди – з подушками, з ряднами, які добрі люди дали: те, що наміняла в сусідніх селах. А назад – з хлібом. Один клумак позаду, другий – спереду... Аж в очах темно! Сім потів з неї зійде, поки доб’ється додому. А там, в холодних стінах, шестеро очей голодних в шибочки третій день виглядають, чекаючи мамчиного хліба... Як подумає про це, так ноги самі бігти просяться.
Отак біжить Паранька через степ одна і голосить. Та степова дорога життя тепер найбільше їй лізе в голову, манить її, навіть ночами сниться.
А між тим сірий світанок неквапно вповзає в холодну хату крізь заяложені дитячими руками шибочки. Треба подивитися до Грицька. Він дуже трудний. Уже більше місяця не встає. Коверзує і лається. Особливо діставалося Параньці спочатку, тільки-но чоловік зліг. Що він витворяв – один Господь знає! Паранька крутилася, як муха в окропі: то якусь одежину з покійного принесе, то жменьку крупички хтось їй дасть... Грицько зустрічав її кольками, болячками, лайкою та погрозами.
«Як тільки хвороба змінює людину! – думала вона. – Він же раніше таким не був!»
Вісімнадцять років прожили вони в парі. Їй ще сімнадцяти не було, коли посватався бідний парубок. Батюшка вінчати не хтів, мама сварили – а Паранька таки подала рушники. Гриць Бульба для неї був один на весь світ, її чорнобривчик! Щоки мав – мов яблука червоні, очі – добрі. Горілки не пив, на дівчат не заглядався, тільки її кохав. І Паранька кохала його всім серцем.
 
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:32 | Повідомлення # 2
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
Після весілля старий Омелько спровадив дочку до сватів. Відтоді, як переступила вона поріг бульбівської хати, їй начебто світ хто зав’язав. Мов покірне телятко, догоджала вона новим батькам. А шана за те була одна. Під вечір напідпитку прилазив додому свекір, сідав до столу. Паранька хутенько ставила перед ним вечерю. Він вивертав страву на долівку, кидався з кулаками, змушував молодичку танцювати. Вона співала й танцювала, аби не бив. Той розмахував руками, смалив люльку, кружляв по хаті, падав, і треба було його підіймати самій, бо стара Бульбиха боялася, сиділа колькою на печі, аж поки не поверталися з поля сини. Тоді свекір стихав, або ж робився ще гірший. Свої п’яні віграшки він часом доводив і до бійки. І таки добре заробляв стусанів під боки від хлопців! А то якось, набравшись до чортиків, повертався з гульні городами, влетів у рівчак та й закляк там до ранку. Той рівчак він викопав для скотини, щоб на город не лізла, а втрапив туди сам. Не встигли бідолаху покласти на лавку, як селом пішла брехня, що то сини вбили батька і кинули в яму. Мовляв, навіть землею не притрусили Бульби ледачі…
Поховали старого як годиться. Плакала та втиралася на похороні Паранька, та й приплакала діда Марка, що аж він їй почав у снах ввижатися. Ще й дотепер ходить та все б’є її в груди кулаками. Той – кулаками, а цей – словами...
Паранька тихенько підійшла і сіла скраєчку постелі. Звідти, як з мішка, посипалися на долівку миші.
– А щоб ви були пощезли! Чого ти їх не гониш, Грицю?
Гриць навіть не поворухнувся.
«Помер?» – майнула страшна думка.
− Гриша! − скрикнула вона не своїм голосом і кинулась чоловікові на груди.
Заплакала на печі меншенька Даша.
Грицько здригнувся.
– Чого тобі?
− Нічого. То я так... Мишей з тебе струсила. Чого ти їх не гониш?
Грицько нічого не сказав, тільки зітхнув тяжко.
− Не знаю, чим вас годувати! Серце чогось розболілося. О, ти бачиш, як мені колька шпигає? Не дай бог, ще очі сплющу. Що ви тоді без мене будете робити?
− Не сплющиш, не сплющиш… А як там діти? Чи живі ще?
− Та живі... Даша сильно пухла.
Паранька підбила чоловікові подушку, перевернула його на бік, розтерла спину, укрила і поцілувала. Грицько нікуди вже не годився:¬ болото, а не чоловік. І, як з болота, булькали з його рота слова:
− Посидь, Паранько, біля мене. Маю тобі щось казати.
− Кажи, кажи, Грицю, я слухаю.
− Оце як мала ти мене збудити, сниться мені сон. Сниться наша хата. Стоїть вона ¬– як писанка на причілку. Сонечко повертає на спочинок, ти пішла на вигін за коровою, діти бавляться в холодочку на соломі, а я серед двору щось майструю. Коли чую − рипнули двері. Озирнувся – немає нікого. А двері в сінях таки відчинено. Ну, думаю, це вже Надя або Гриша у шкоду полізли. Заходю в хату. І що ти думаєш? –¬ сидять рядочком, як курчата коло квочки. Я до них – а тут ти налетіла на мене зі своєю мишвою, і я прокинувся.
Паранька махнула на те рукою.
− Нехай сидять. То наші діти – і наш клопіт.
Вже хотіла йти, коли він:
− Паранько, не діти − мухи мені приснилися.
− Мухи?
− Мухи. Та такі здорові! Дванадцять мух, як дванадцять моїх болячок, сиділи отут на лавці. А я ще взяв на якусь мать та й перелічив їх.
«Ой, мені лишенько!» − подумала Паранька.
− А може, то дванадцять апостолів злетілося у нашу хату?
− Може…
 
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:33 | Повідомлення # 3
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
Одна нога – там, друга – тут – і ось уже зі свяченою водою переступила вона поріг саме правою ногою.
− Я в хату – нечистий з хати! А ви, анголи, весь вік будете зі мною у хаті вікувати.
− Паранько, чого ти бігаєш з тою баночкою, як курка з крашанкою?
Грицько не знав: коли сняться мухи − буде мрець.
− Сядь, посидь: я тобі ще не все сказав. Ти, Параню, як будеш так гасалати, то й сама скоро з ніг звалишся. Не жалієш ти себе і трошки, не жалієш. Де тебе вчора носило? Знову когось хоронила? Я ж тобі сказав: щоб більше твоєї ноги на кладовищі не було! Ти десь бігаєш, а мені тут нема кому водички подати.
Паранька згідливо хитала головою. Мовляв, не піде вона більше на похорон, не буде копати могилки та загрібати покійників, не буде тягати їх тачкою під гору, – вона буде покірно сидіти вдома і слухати чоловіка.
− Ти бери їж, Параню. Мені давай більше і сама більшечко їж. А дітям не давай. Уже з них все одно толку не буде. Я бачу. Бо як ти помреш, то все помре.
Грицько неначе батогом врізав Параньку по самому серцю.
«Матір божа, царице небесна! Та розступися ж сира земля і прийми мене до себе, щоб не чули мої вуха, не бачили мої очі, щоб не рвалося моє серденько!.. Бач, що надумав! –¬ дітям їсти не давай. А щоб воно тобі поперек горла стало, таке добре слово, нечиста сила! Дітям не давай… Та я сама не з’їм – дітям свою порцію віддам. У твою пельку пхаю, щоб ти й не ковтнув! Діти йому тяжкі стали − божа роса! Та як не буде дітей, то не треба й нас!»
− Грицю, Грицю, та чи ж я враг своїм дітям, щоб оту ложку від їхнього рота відривати? Та нехай мені руки покорчить, як я це зроблю!.. Гріх тобі, Грицю, таке казати, гріх!
− А ти не грішна, ні? Свята! А згадай лишень, як місяць назад хотіла своїх кровних діточок сокирою порубати.
Тоді Паранька й справді необдумано вчинила. Поки вона була у Кривому Розі, діти залізли в шкоду. Чотири кіла цукру на вулицю витаскали і мірку муки збавили на галушки. Вона як виявила пропажу – схопила сокиру – і на піч. Там була одна Даша. Забилася, бідненька, у куток, як горобеня, сидить і труситься. А як побачила сокиру – зараз у сльози. Каже: «Я, мамочко, не їла! То Надя з Гришою все поїли! Ну-ну-ну!» − пальчиком посварилася. А ті двоє як чкурнули, то неділю вдома не було. Паранька бігала селом, голосила, людей просила, щоб переказали: нехай ідуть додому. Прийшли, знайшлися, так плачу було – трохи стеля в хаті не впала.
− Не журися, Параню: Полю та Гришу поховали – і цих, дасть Бог, якось переживемо. Ми з тобою ще молоді, у нас іще діти будуть.
Паранька встала і піша геть: Грицько меле таке, що і в кучі не держиться! Аж гидко слухати... В голові закрутилося, запаморочилося. На серце наче хтось важкий камінь поклав, ноги підкосилися. Вона сперлася на край столу, сіла на лавку. Подумала: «Вийду надвір, нехай хоч трошки вітром обдує».
У сінях темно, чорно. Паранька хвилину стоїть, слухає. Живи і бійся, бо тут як не вухатий звір – то рукатий, а все не слава Богу!.. Собак в селі усіх передушили. А нема собак − з’явилися вовки: почули поживу… Трупами земля встелена. Так і Параньчин дід десь пропав, не знати, куди подівся. У нього була «чорна хвороба» – труждало ним. Було, «Діду, сиди в хаті, не рипайся!» – а він паличку в руки – та й пішов парубкувати у сусіднє село. І десь по дорозі йому «зробилося», треба було перележати. Він і ліг… День немає діда, два немає… Уже шукають. Баба плачуть... Аж через неділю йшов селом добрий чоловік та розповів, що знайшов чобіт з ногою на дорозі. Тоді пішли на те місце, позбирали кісточки та й поховали.
Легенько клацнула клямка. Паранька відхилила двері, знову прислухалася: здається, все спокійно. Село ще спить, а край неба вже ріжеться тонкою позолотою. Молодий вітер горнеться до землі, пливе в білому тумані. Низенькі, з солом’яними дахами хатки тісненько збилися над прибитою дорогою, наче жіночки у латаних свитинах зійшлися на пораду¬ та так і заклякли край дороги, сердешні. Постояла і Паранька – змерзла. Холодно ще, всю весну дощ і дощ – ллє без угаву. Стіни на хаті так зрив, наче їх
 
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:35 | Повідомлення # 4
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
черви сточили. «Хай Бог дає дощику! Якщо виживемо – будемо з хлібом в цьому році. Хліб – він святий. Немає хліба − навіщо й сонце?»
Паранька згадала про хліб – і так їй їсти захотілося, аж край! Свіжий печений хліб стояв перед очима і ліз у руки. Здорові пикаті паляниці обпікали пальці, а вона подумки легенько підхоплювала їх з черені, обмітала попілець, мастила буханці запашним маслом і клала на рушник, як дітей малих, і радість зігрівала жіноче серце.
Годі стояти! Хліб – не сонце, сам не зійде, не прийде до столу. Треба будити дітей та йти до скирти, поки не набігло людей, то, може, хоч пригоршню зернят наберемо – сніданок якийсь буде.

Вже добре розвиднилося, коли Степан Ковтонюк переступив поріг бульбівської хати. Привітався.
− О, і ти тут, Анюто? – звернувся до сусідки, котра частенько провідувала Параньку. –¬ Як живеш?
− А ніяк. Кабиця нам усім буде, − відповіла жінка. Вона тулилася до нетопленої печі, холодна й голодна.
Степан подивився на неї і похитав головою:
− Рано ти себе хорониш, Анюто. Ти ще ногами ходиш, та про смерть співаєш. А що тоді казати тим людям, що з постелі не встають? Вмерти неважко: ліг на лавці, склав руки – та й помирай... Про дітей подумай, Анюто! Знала, що ти курка погана, – нащо ж ти їх на світ привела? Дала життя – знай йому ціну!
Степан все сказав і, не гаючи часу, підійшов до дядька Грицька.
− Тобі легко балакати, − засичала з платка Анюта, як гадюка з-під каменю. − Вас двоє, обоє здорові, а я одна з дітьми. Що я можу зробити? Нічого.
− У невмілого і руки не болять. Ти подивись на свої руки. Ти коли їх останній раз мила? Ти хоч би з тітки Параньки приклад брала: що сама чепурна, що дітей водить чисто, і в хаті у неї порядок. Ось нехай тільки з хлібом стане краще, так вона і горем об землю кине. Правда, дядьку?
Грицько розплющив очі, тяжко подивився і знову їх закрив: немає сили слово промовити.
− Ви щось і балакати зі мною не хочете, а я вам гроші приніс. Тітка Паранька де?
− Пішла десь з дітьми до скирти. А ти сідай, посидь. Розкажи, що там вдома. − Грицько балакав через силу і майже пошепки.
− Та нема коли балачками займатися, треба йти: робота.
− Не буде коли й померти із-за тої проклятої роботи. Я бач до чого доробився? – ходити не можу. Весна, треба хазяїна у двір – а воно з двору... Спасибі Параньці. Ми на неї молимося, як на матір Божу. Мене і дітей на світі здержує. Та що там я! Тут аби діти живі були, − он якої заспівав. −А ви ж там як?
− Та, слава Богу, живемо. Як люди, так і ми.
Степан попрощався, поклав гроші під подушку Грицькові і подався у справах.
По пухлому, страшному обличчю Грицька пробігла ледь помітна посмішка: гроші, 12 карбованців, такі милі та хороші, лежали під подушкою. От тобі і сон в руку! У Грицька про смерть і думка пропала. В голову йому лізла всяка всячина: хліб, галушки, квашена капустка, варенички з сиром... Він лежав з заплющеними очима, щасливий, і не зчувся, коли його покрила гадюча анютина тінь.
Рипнули сінешні двері. Грицько бликнув очима і побачив перед собою Анюту. Вона різко відсахнулася і прожогом кинулася у двері, де ледь не збила з ніг Параньку.
− Мати, мати, держи її! − закричав Грицько.
− Там Гришці погано! − кинула Параньці на ходу Анюта і подалася геть.
Грицько бобрався у постелі, мов рак у киплячій воді. Паранька ледь заспокоїла його, щоб розпитати.
Грошей під подушкою вже не було.
− Вона вкрала, сусідонька твоя люба! Піди поцілуй її в …
− Чого ти кричиш? Чого ти людину паскудиш? А може, Степан їх туди і не клав!

 
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:36 | Повідомлення # 5
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
− Ні-ні, клав! Клав! Я сам бачив. Він ще сказав: «Передайте тітці Параньці, що це гроші за канат і діжку», − а вона, паскуда, бачила, куди він поклав.
12 карбованців – як 12 мух. От тобі і сон в руку! – вилетіли з хати.
Серце у Параньки забилося, мов пташка у пастці. Мусила йти до сусідки. Та уже скрутилася на холодній печі, «помирала»:
− Смерте моя жадана, ти від Бога послана! зажди, смерте, час-годину, поки зберу всю родину!
− Ану злазь сюди, гадюко! Ти навіщо гроші вкрала? − крикнула їй з порогу Паранька. – Злазь, стерво! Бо зараз як вискочу на піч, то зволочу тобою всю хату!
− Які гроші? Я нічого не брала!
− А ті гроші, що ти з-під подушки у Грицька витягла!
− А витягло б тебе на лавку, як я їх брала!
Ну що ти будеш робити? Не спіймана – не злодій… Не брала – і все!
Паранька в плач:
− Та навіщо ж мені таке го-о-оре! У мене ж четверо душ на шиї сидить, з голоду пухнуть, а ти совісті не ма-а-єш!
− Шукай! − Анюта злізла з печі і почала знімати з себе гноття. − Все, що в хаті є − все на мені. Шукай!
− Ні, не буду я тобі, Анюто, трус робити. Забожися, що не брала.
− Їй богу не брала! От і не гріх, що й забожилася.
Анюта три рази перехрестилася.
− Ну, дивись Анюто, мої сльози даром не впадуть!

Після проводків прийшло тепло. Розквітла земля, мов писанка, задзвеніла піснями, обсипала хатки вишневим цвітом, купалася в сонячному кипінні, тягнулася тендітними руками до неба. Село почало оживати. Люди повилазили на сонце зі своїх мазанок, горбилися на городах. Цілоденно бовталися в зеленому розмаїтті діти. Їли траву, ніжні листочки, молоду кору з дерев, і від смерті поступово у селі стали відвикати. Земля – Божа матір ¬– спасала людей.
День стояв погожий. Заходилася Паранька хату мазати. Така з неї мазальниця була вправна: як де нову хату ставлять, то її кличуть, вона йде.
Діти, Гриша з Надюшею, підносять воду, місять глину, вона накидає, гладить – ледь встигає за ними. Гриша по сор – і Надя слідком: той собі відро тягне – та собі. Пообливаються – кіхкотять весело.
Радується Паранька дітьми: добрі дітки, жаліють мамку. І вона їх жаліє:
− Ідіть, дітки, трошки погуляйте!
Проходять повз їхню хату люди, вітаються, хтось гарне слово скаже – і на душі стає тепліше.
− Мамо, мамо, ідіть до нас кашку їсти! − кричать діти з-під кущів жовтої акації.
− Зараз, дітки, прийду, тільки руки змию.
Вона зігнулася над відром, щоб зачерпнути жменю води, і завмерла: звідти, розгойдуючись на брижах, дивилося на неї чуже, змарніле жіноче обличчя. В темні коси, неначе у траву павутиння, вплелася сивина.
Паранька вдарила по брехливому дзеркалу рукою, розтрощила той портрет. Зачерпнула повні жмені живої весняної води, вмилася, поправила пальцями волосся і, не дивлячись у відро, сказала:
− Я брава!
Підійшла до дітей. Ось вони, її соловейки, на гілочках пасуться, – і Даша, і Надя, і Гриша. Тільки-но у березні Даші виповнилось три рочки. Вона ще не оговталася від голоду, маленька, ніжками не ходить, так перекочується по траві, мов колобок.
− І ти тут, − Паранька погладила Анютину дівчинку по голівці, а та заплакала. − Чого плачеш? − присіла жінка коло дитини.
− У неї мама колосків з остюками наїлася, − крикнув хтось з дітей.
− Ой, лишенько! − Паранька кинула дітей, побігла до сусідки.

 
ailazarevДата: Середа, 23.12.2009, 14:36 | Повідомлення # 6
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
Анюта лежала на печі. Нічого не можна було розібрати з того, що вона казала, але декілька слів Паранька зрозуміла:
− Прости мене: я гроші взяла. Ще шість рублів твоїх у Романьончихи є, молоком будеш брати.
«Бом-бом-бом!» – заколотилося Параньчине серце.
«Бом-бом-бом!» – то на церкві вдарили дзвони. І, як на обідню, зліталися до холодного Анютиного тіла зелені мухи.
 
ailazarevДата: Вівторок, 22.07.2014, 08:12 | Повідомлення # 7
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
Не забудьте зайти на "Фабрику бард-звёзд" http://dolinskaya.kr.ua/forum/57
 
ailazarevДата: Вівторок, 09.09.2014, 11:15 | Повідомлення # 8
Полковник
Група: Модератори
Повідомлень: 73
Статус: Offline
APOSTROF

(отрывок из книги  А. Лазарева "Когда и как пишутся песни)

Человек, пишущий стихи, должен быть большим фантазёром, способным создавать образы и сцены, восторгаться обыденными вещами, фокусировать жгучие эмоции, уметь нужным словом проникать в чужую душу и изменять её в лучшую сторону.
Нужно помнить, что вы являетесь передатчиком, а слушатель приёмником. Для того чтобы настроить его на вашу волну и, чтобы он правильно воспринял информацию, необходимо подать её так, как он её видит, а потом заставить его посмотреть на проблему так, как хотите этого вы.
Нужно сразу настроить себя на то, что в ваших текстах не должно быть ничего лишнего – только соль проблемы. Писать надо убедительно, ясно, точно и много – «набивать руку». Помните - осмысленный материал воспринимается на много проще и запоминается в десять раз быстрее.
Недавно мне попались стихи кировоградского поэта Александра Косенка и не просто поэта: автора двух сборников, члена союза писателей, лауреата двух премий. Только вдумайтесь - какой талант! Куда тут Есенин… По глубине мысли Дмитрий Павлычко сравнил его с великим Кобзарём. Я попытался понять, о чём же пишет этот поэт.
Пам’яте
Я твій апостроф
І губи твої ніжно торкають мого невагомого тіла
Крапля роси на долоні
Мене натремтіла
Щоб розділити минуле з майбутнім

Представте себе, как некая Память влажными губами похотливо прикасается к висящему на пол-шестого концу апострофа. Апостроф, озадаченный домогательствами Памяти, в бессилии аж вспотел. На ладонь что-то капнуло. Подумал – божья роса. Вглядываясь в неё - в каплю своей жизни, как в зеркало, решил он быстренько отделить грязное прошлое от светлого будущего. Для этого змеиным взглядом вонзился в каплю и понял: для того чтобы стать хорошим, нужно убить в себе всё плохое и часть Памяти о плохом. Убить в себе и в тех, кому причинил боль. И понимая, что Память ему просто так не даст отмазаться от гадкого прошлого: - приходит в бешенство: «Всегда бываю не в себе, когда бываю не в тебе. Я просто невменяемый, когда я не втебяемый», - так характеризует этот процесс поэт В.Вишневский.

В зіниці змії я розчинився
Як чорні слова ворожби губляться в темряві ночі
Щоб горя надбати
Я не для того в тобі
Щоб навідліг рубати
Я лиш пір’їна кохань

И всё-таки с помощью своих змеиных ворожбиных слов мягкотелый Апостоф вошёл в неё, в Память с единственной пока целью ужалить смеющихся над его стихотворными ребусами поэтов. Но под воздействием ласк Памяти - всё же чувствует, что он не для того в этой жизни, чтобы рубить наотмашь. Он - для любовных утех.
Туркотять голуби
Ніжно співають відлиги
Ридають дощі
Синь весняна обживає небес верхокрилля.

Голуби нарекли его гурманом слова. Только они и Дмитрий Павлычко понимают такую философию: «Поет-апостроф постає у храмі пам’яті як божество, яке не прагне для своєї честі та слави кривавої жертовності.
Я розумію цей твір як образ людини, котра почувається частиною світу, точніше, частиною пам’яті про світ, жорстокої пам’яті, що сковує свободу, робить з людини змію, але все ж нездатна вбити в людині знак апострофа, будівничого знаку слова».
Давайте уточним: мир держится на злой и доброй памяти. Память это фундамент, на котором строится будущее. И задача культуры – не дать человеку превратиться в змею. Вот поэт и должен решать эту задачу. А здесь Поэт-апостроф – немой трутень среди пчёл-слов. Образ не очень удачный. И показательно, что такой трутень в украинском словарном улье возвышается над буквами. В русском языке слова обходятся без него. Так что не надо ему отводить такую важную роль. Думаю - кировоградские поэты прозреют и тоже выбросят на свалку истории своих трутней.
Я понимаю, что Павлычко не во всём тут разобрался, но делает умный вид:
«Я розумію цей твір, вважаю його цінним приносом в українську поезію. Але знаю, що знайдуться ревнителі простоти, шанувальники однозначності поетичного слова, які оголосять поета майстром надуманих ребусів. Тому хотів би сказати йому: не поступіться найдорожчим скарбом свого таємничого слова, крізь яке видно й те небо, що над нами, й ті небеса, що їх бачили наші предки, наші моря й ріки, коли вода тільки починала ставати святою.(Ясно, что Павлычко купился приносом старослоянских слов –авт.)
Застерегти я міг би лише від метафори, що легко порівнює краплі роси з зіницями гадини. Справді, це зовні подібні речі, але в цьому творі, де апостроф виступає носієм означення пам’яті, образ єхидни занадто різкий, внутрішньо чужий».
Апостроф здесь очень наглядно напоминает нам жало змеи. Он откровенно жалит ним нормальных поэтов. (Павлычко ведь посоветовал не поступаться.) Пользуясь своим верхним положением Апостроф и в Союзе писателей и в бюро литобъединения откровенно вредит и топчет критикующих его поэтов, и вся жизнь вокруг него - сплошное самовоспевание и самовыпячивание отсутствующего таланта и призрение … тех «мудаков», кто понимает какая это лажа, которую Павлычко не очень умело завернул в красивую конфетную обёртку.
Пам’яте
Я твій апостроф
Як хвиля на штилі
Виснуть вітри на вітрилі
Холонуть борщі
Проза
Романтика вмерла

В который раз Апостроф пытается вспомнить, когда и как он создал бурю в стакане, вознёсшую его в ранг гениев, и вместе с тем удивляется, почему никто не хочет хлебать из этой посуды холодный борщ-прозу, которую он называет стихами. А он ведь мечтал о романтике, о славе, о букетах цветов.
Снопи хризантем
Холод віщують
На злім токовищі базарному
Я лиш апостроф
Забутого шалу примара
Капища памяті
Ваш безофірний тотем.

Своих коллег-поэтов, восставшим против такой поэзии и его нетактичного поведения, он называет «злим токовищем базарним», но тем ни менее пытается возглавить литобъединение.
А вот мнение одного из наших бардов, который прослушал по телефону это «капище»: «Не знаю что такое «Будьмо!» Но пить за это я не буду. А проще сказать - не хочу слушать это припудренное говно».
Барды считают, что Поэт-апостроф заслуживает антипремии в номинации «Какофония» и мы ему её при случае вручим.
Знаменитая кировоградская поэтесса сказала так:
- Цей твір не держиться купи. Поки дослухала до кінця - забула про що йшла мова на початку. Так це ще нічого. А є у Апострофа такі віршики, що навіть з словниками нічого розібрати не можна.
Конец произведения подчёркивает трагическую судьбу великого монстра-графомана, который самокритично называет себя безофирным животным.
Этот поэт пишет без знаков препинания, как говорится - не для простого ума писано - для старославянского. «Здається, розділові знаки в цьому вірші увиразнили б його зміст, але Косенко сприйняв традицію (у другій книжці) писати вірші без розділових знаків, традицію дуже давню, з античних часів, яку відновили сучасні західні поети. Я не звик до неї, але не виступаю проти неї. (Д.Павличко).
Апостроф употребляет массу старославянских, а значит не воспринимаемых читателями слов, значение которых не знает и сам (расшифровок нет). Люди со словарями сутками парятся над его текстами. О чём он пишет? К этому произведению нужно прикладывать статью-расшифровку Павлычка, где он тоже жалуется, что вынужден себя грузить: «Косенків вірш вимагає від мене бути набагато уважнішим, ніж при читанні інших поетів Я мушу в його віршах почути пам’яттю розділові знаки, відчути енергію пропущеного слова, зжитися з лаконізмом не жованої, а видихнутої несподіваної думки».
Это действительно очень неожиданное произведение с точки зрения стихосложения и нейропсихологии. В любом случае мы должны соблюдать правила воздействия на читателя.
«Первым и абсолютно необходимым этапом понимания любого текста является понимание значений отдельных слов. Вторым этапом является усвоение значения целых предложений, образующих высказывание, которое в первую очередь состоит в умении понять грамматическую конструкцию фразы. На третьем этапе понимания происходит переход от понимания значения отдельных предложений к пониманию целого текста; от внешней стороны текста к общему смыслу и тому “подтексту”, который стоит за ним. Успешность данного этапа зависит от правильного прохождения двух предыдущих. Так, поскольку каждая фраза, входящая в текст, включает в себя содержание предыдущей фразы, необходимо осуществлять «вливание смысла» (по А. Р. Лурии, Н. С. Цветковой- авт.)
«Апостроф» написан не для среднего ума. Нормальный читатель не состоянии перерабатывать заскирдованную таким образом информацию, его оперативная память ограничена, поэтому избыточную, непонятную информацию он воспринимает как шум.
Не знаю - как мог столь уважаемый поэт Павлычко купиться на такую «несподіваную» лажу. Я уважаю его преклонный возраст - 85 лет и образованность: «то, что остается, когда все выученное уже забыто» (Эйнштейн-авт.) Но если он дал такую высокую оценку этому произведению, то, что тогда говорить простым читателям и поэтам. Я так понимаю, что мы теперь должны опускаться на глубину мысли Апострофа - кировоградского Шевченка, стиль письма которого у многих по меньшей мере вызывает раздражение. А попробуйте кому сказать, что Апостроф – бездарь. Вам сразу укажут на статью Павлычка: «В українській поезії такої багатозначності свого слова, яку знаходимо в Косенкових рядках, осягав геній Тараса Шевченка». О!
Это сколько ж нужно было выпить, чтоб такое отмочить?
Теперь (’)Шевченка своим талантом покоряет фестивали!
Но мы его с такими глюк-ребусами на пушечный выстрел к нашим фестивалям не подпустим. Для меня его произведение – суповой набор и тут нужен дешифратор либо синхропереводчик. Это яркий пример - как не нужно писать. Хуже примера – как этот поэт с двумя премиями, не найти. А всем графоманам хочу посоветовать писать не только без знаков препинания, но и без слов. Так они не будут травмировать своим талантом психику людей.
Чтобы стать знаменитым, Апостроф пролез в Союз писателей, подружился с великими членами этого союза, которые вознесли его на уровень Шевченка. Хотя Шевченко для него уже тоже не уровень. Теперь Апостроф - оттуда, из глубины своей гениальности, уже не стихами, а связями стал привлекательным. Если вам нужно отредактировать стихи – убрать знаки препинания - обращайтесь. Апостроф вывел Косенка в люди.
Цель достигнута, но как говорит Игорь Губерман : «Здесь цель оправдывала средство и средства обосрали цель».
Я себе на минуту представил, что это произведение кто-то положит на музыку. А чё б и нет! Говорят – есть уже такие смелые композиторы. Может и себе примазаться к славе Апострофа и написать не его слова песню?
Я знаком со многими поэтами, на стихи которых написал больше 150 песен. Приходится перерабатывать тонны словесной руды, пока найдёшь нужную вещь. У меня большая библиотека кировоградских поэтов. Поэты - вечные спутники бардов. Они, как звёзды, загораются на небосклоне вечности и помогают нам двигаться дальше.
Вот новое имя - Вера Володина, поэтесса от Бога, без премий, книг, титулов и званий:
- Я человек более жёсткий в поэзии,- говорит она. - Моё сердце - бурлящая лава, а не несколько там тонких струн, но сегодня мне хочется обратиться к вам, светлые души, светлой строчкой моего стиха.
Сейчас у вас есть возможность сравнить двух авторов: Апострофа со связями и просто Веру из кировоградской глубинки, которые разрабатывали одну и ту же тему.
Забегая наперёд, хочу сказать, что эта песня скомпонована мною из двух стихов, написанных Верой с разницей в десять лет. Эта песня о тех, кто лечит души, а не калечит и вливает в них змеиный яд.
О, ЧУДО-ЛЮДИ!
Боюсь я серых и пустых людей.
Как много их в моём печальном мире.
Ищу я души с вожделеньем те,
Которые земного шара шире!
Мне их понять бы глубину и суть,
Чтоб изменилось и моё сознанье.
Они познали истинный свой путь,
Их дух прошёл на прочность испытанье.
ПРИПЕВ:
Внимаю с восхищеньем чистым душам!
Ловлю их свет тепла и вдохновенья.
Он как молитва, как спасенье нужен,
Разрушить стены моего забвенья.
Я проникаю в глубину их сути,
Восторженно, с любовью, с пониманьем.
О, ангелы земли, о, чудо-люди!
Наполните меня своим сияньем.

Рассветом встаньте над моей судьбой.
Пусть луч надежды веки открывает.
Хочу воскреснуть музыкой святой,
Душа – преображения желает.
Стремлюсь познать законы бытия,
Поэзию нести, целебность слова.
Прости меня за долгий сон земля,
Я к миссии своей теперь готова.
ПРИПЕВ:
Свет добрых душ! Ни с чем он не сравним.
Их луч во мне забвенье озаряет.
Он, после долгих и бесплодных зим,
Моё стремленье к жизни пробуждает.
Родные души, низкий вам поклон
За свет, за верность, мудрость и терпенье.
Вы радуга, вы хлеб, вы сердца звон.
Родные души, вы моё спасенье!

Благодарю, прекраснейшие души!
Мне с вами по дороге не остыть.
Кто встретит вас, кто вас захочет слушать -
Тот истинно душой захочет жить.

На моём пути встречается много светлых душ. Я, в отличии от Апострофа, помогаю молодым авторам бескорыстно. И не обзываю тупыми и мудаками тех, кому мои песни не нравятся, а молча сажусь и переделываю тексты.
Но и от Апострофа определённая польза есть. Благодаря ему, мы теперь знаем, что не зависимо от уровня таланта всего за пять тысяч гривен можно спокойно пролезть в Союз писателей. Жалко вам денег - возьмите его редактором своей книги и он с удовольствием будет продвигать вас по всем поэтическим направлениям и премиям.
Я думаю - Александр Косенко должен разобраться с Апострофом сам: однозначно поставить вопрос об исключении его из членов бюро областного литобъединения и не позорить Кировоградщину.
Эту статью я поставил на сайт «Літклуб» в комментариях под стихотворением «Апостроф». Косенко ознакомился с ней в тот же день и разослал знакомым, в ожидании поддержки. При этом больше всего его интересовал вопрос: «Кто такой Лазарев?» И через пару дней появился ответ на мой привет. Скорее всего, тот, кто давал ответ, тоже меня не знает.
«Привет завистникам, "повёрнутым" на порно, рядящимся в тогу критиков, "знаменитым" поэтам и поэтессам местного разлива, "бардам", мычащим на три аккорда словесную лабуду!
Польза от сего опуса одна: для сравнения бесспорно хорошего стихотворения Александра Косенко было приведено "творение", не укладывающиеся ни в какие рамки поэзии.
Рекомендация авторам: прежде чем поучать кого-то, выучить язык, на котором тщитесь высказывать свои убогие мысли».
Чувствуется, что писал этот дежурный набор фраз человек из высокого окружения Косенка с низкой моралью. Мы можем критиковать творчество друг друга, но не доходить до взаимных оскорблений.
И вы заметили - как он отнёсся к творчеству Веры Володиной.
Статья вскрыла нарыв, который годами зрел на поэтическом теле Украины. Майдан и люстрацию нужно проводить и в Союзе писателей.
Статья вызвала широкий резонанс. Мне постоянно звонят кировоградские поэты, рассказывают о реакции Косенка на статью, приводят новые интересные факты, связанные с Апострофом.
Главное - у всех поэтов должно быть чёткое понимание – таким, как Апостроф, ни место в наших рядах. И второе - для чего и для кого вы пишите свои стихи. Хотелось бы, чтобы ваш труд оценивался читателями положительно, чтобы на ваши стихи писали песни.
Зная, как влияют песни на человека, композиторы ищут сильные тексты. Проходя через головной мозг в виде электрических импульсов
тексты фильтруется двумя отделами: лимбическим и рациональным. Сразу идёт
реакция эмоциональная, а потом логическая: анализ, сопоставление фактов и
принятие решений. Можно написать текст только для рациональной части мозга, исключая эмоциональную составляющую, а можно для лимбической, которая вызывает в человеке желание на уровне эмоций, а
не разума. Так что написание стихов это целая наука, которая должна учитывать
человеческую психологию с целью вызова нужной реакции, сформировать нужные выводы у аудитории и вызвать эмоциональный взрыв. В таком случае народ срывается с
кресел и аплодирует стоя. А вот чтобы это произошло слушатель не должен додумывать, что скрыл автор за витиеватым импрессионизмом письма, за невнятным хаосом, заставляющим напрягать извилины. Слушатель должен сразу
представлять высокохудожественные картины, написанные словом, на фоне
животрепещущей музыки.
В течении нескольких минут, пока звучит песня, должен родится и раскрыться образ, как прекрасный цветок в лучах утреннего солнца, который будет волновать умы миллионов людей. Люди не смогут сдерживать слёзы при виде этого чуда, сотворённого вязью слова и музыки. В дальнейшем в любой ситуации память человека будет автоматически возвращаться к созданному вами образу, воспроизводить мелодию и за ней и слова и действовать на психику слушателя в заданном вами направлении. Поэты должны помнить, что ни боги, а они формируют общественное мнение силой своих образов, и что именно они в дальнейшем правят миром.
«Апострофы» и поэты. Два параллельных противоборствующих течения. Те и другие считают друг друга не нормальными. И те и другие имеют право на жизнь. Надо всегда помнить, что любое искусство развивается по такой градации:
-сложно и плохо:
-плохо;
-сложно и хорошо;
- хорошо.
- Хорошо!- говорит Сергей Наумов,- это, когда не нужно никому ничего объяснять. Я для себя эту задачу решил так, чтобы при прочтении моих стихов ни у кого не возникало таких вопросов, на которые у меня не было бы готовых ответов.
На вопросы поставленные в моей статье, Косенко так и не ответил. Делайте выводы…
Теперь о хорошести его стихотворения. Критерием оценки любого произведения является его экспрессия: подействовало оно на читателя или нет. Выше я привёл несколько отзывов специалистов на стихи Косенка. После прочтения этой статьи, «Апостроф» на женщин стал действовать возбуждающе. Две поэтессы перечитывали статью вслух друг другу дважды и в некоторых местах ржали до слёз. И главное дело - они рекомендуют это к прочтению другим поэтам. Апостроф растет на глазах.
Теперь о зависти. «Бывает - услышу песню,- говорит всё тот же Серёга Наумов, - и понимаю: ну это же моё! Ну почему я этого не написал. Я всё это видел. Всё это перед моими глазами прошло. Рецепта тут нет. Научить никому ничего невозможно. Можно только научиться. Лазарев у меня учиться точно не хочет, но я всё равно его уважаю».
Ну, как Лазарев может завидовать Апостофу? Это не моё. Это очень слабый образ.
Сложнее всего находить новый образ, но если вы его нашли, как например, Анатолий Рыбин сотворил триголового коныка-горбоконыка, то нарисуйте его нормально, оседлайте и скачите за аплодисментами.
 
Форум » Культура та мистецтво » «Сузір'я Долинщини» » ПРОЗА ОЛЕКСАНДРА ЛАЗАРЄВА
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: