[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Форум » Культура та мистецтво » Освіта » Соборний правопис 1928 року (Чи знаєте ви історію українського правопису ?)
Соборний правопис 1928 року
SoSДата: П'ятниця, 10.06.2016, 09:01 | Повідомлення # 1
Генерал-лейтенант
Група: Перевірені
Повідомлень: 716
Статус: Offline
Чи знаєте ви, що теперішній український правопис не відповідає мовній традиції українського народу й запроваджений штучно у 1933 році організаторами голодомору з метою наближення української мови до російської ? Жоден український письменник до 1933 року не писав тією мовою яку ми зараз сприймаємо як літературну й на той час жива українська мова на багато суттєвіше відрізнялася від російської.

88 років тому, 6 вересня 1928 року в Харкові тодішній народний комісар (міністр) освіти Української Соціалістичної Радянської
Республіки (УСРР) Микола Скрипник своїм підписом затвердив "Український
правопис", який після того називали "харківським" або "скрипниківським".
 Оскільки до 1917 р. на підросійській Україні не існувало шкільного навчання українською мовою, то й не було усталених правописних норм.
Існували окремі правописні та граматичні системи й правила, створені
літераторами та науковцями, яких дотримувалися письменники, редактори та
видавці. Дослідники нараховують від 1798 до 1905 р. близько 50
правописних систем. Спочатку використовувалася для українських видань
російська орфографія (ярижка), яка була в деякі періоди обов’язковою
(зокрема, у 1876–1905 рр.). Серед українських правописних систем найвідомішими стали: ● Правопис "Граматики малоросійського наріччя" Олексія Павловського 1818 року, в якій була запроваджена літера "і".● "Максимовичівка", створена 1827 року першим ректором Київского університету Михайлом  Максимовичем на етимологічних принципах ("ѣ" читалось як пом'якшуюче "і", "ô" та "и̂" - як "і").● Система правопису, використана при виданні "Русалки Дністрової" 1837 року Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом
Головацьким, які зокрема стали вживати літеру "є" та буквосполучення "йо", "ьо", а також "ў" на позначення "у" короткого.● "Кулішівка" створена наприкінці 1850-х Пантелеймоном Кулішем "з метою полегшити науку грамоти для людей, яким ніколи довго вчитися".● Микола Гатцук видав у Москві свій буквар «Українська абетка» (1861), у якому серед інших нововведень запропонував "м’яку зупинку" –
апостроф.● Правопис «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були Павло Житецький та Костянтин
Михальчук. Вони внесли деякі зміни до "кулішівки", зокрема літеру "ї", та перестали вживати твердий знак.● Михайло Драгоманів запропонував і використував (а разом з ним і низка радикалів, в т.ч. і молодий Іван Франко) свій правопис, званий
"драгоманівкою"; в ньому на позначення "й" на сербо-ховатський манер введено "j", нема літер "я" (натомість "ьа" чи "йа"), "ю" (="ьу" чи "йу"), "є"  (="ьу" чи "йу"), "щ" (="шч").● "Желехівку" створив на основі гражданського шрифту й фонетичної орфографії професор руської (української) мови Станиславівської гімназії
Євген Желехівський (1844–1885). Він у 1882–1885 рр. уклав
«Малорусько-німецький словар», у якому використав фонетичний правопис,
запровадив апостроф, літеру "ґ" та пом’якшене "л" (кляса, клюб); для вирізнення характерного українського "і", що не пом'якшує попередню приголосну було – за аналогією з "я"="ьа"/"йа", "ю" = "ьу"/"йу", "є"="ье"/"йе" – запроваджено "ї"="ьі"/"йі". "Желехівка", яка тепер візуально сприймається надмірністю  літери "ї", використовувалась українцями Галичини та Буковини до 1920-х рр. і була
затверджена австрійським урядом для офіційного вжитку в шкільному
навчанні.● "Грінчевичівка" – правопис "Словаря української мови" Бориса Грінченка, який був виданий в Києві у 1907 р. "Правопис цього Словника
був прийнятий по всіх українських редакціях та виданнях. Ось цей
правопис, як вислід збірної праці письменників всього XIX століття й
усього українського народу, і запанував в Україні, і держиться в нас аж
до сьогодні", – писав Іван Огієнко у своїй "Історії української мови".● У 1918–1919 рр. питання правопису вирішувалися вже на державному рівні міністерствами освіти УНР та гетьманської Української
держави і новоствореною Всеукраїнською академією наук (ВУАН). Була
створена Правописна комісія з найвидатніших українських учених і
педагогів, яку очолив професор Іван Огієнко, який був також міністром
освіти в уряді Директорії УНР. Саме він ухвалив 17 січня 1919 року
"Головніші правила українського правопису" для обов’язкового вжитку на
всій території УНР.● 20 лютого 1920 року, вже за більшовицької влади ВУАН знову переглянула ці "Правила" й ухвалила їх до загального вжитку з деякими
доповненнями. Народний комісаріат освіти УСРР затвердив їх 1921 року під
назвою "Найголовніші правила українського правопису".● В Галичині 1922 року Наукове Товариство ім. Шевченка випустило нові "Правописні правила, прийняті Науковим Товариством імени
Шевченка в Львові", які замінили поширену раніше "желехівку", зблизивши
її до наддністрянського правопису. В УСРР для створення нової правописної системи Рада Народних Комісарів  видала постанову від 23 липня 1925 р., у якій зокрема
написано:"1. Для розробки правил правопису української мови організувати при Наркомосі Державну Комісію під головуванням Наркома Освіти О.Шумського з
таких осіб: Бутвина В., Ганцова В., Голоскевича Г., Грунського М.,
Єфремова С., Йогансена М., Калюжного Н., Касяненка Є., Кириченка С.,
Коряка В., Кримського А., Курилової (Курило) О., Пилипенка С., Попова
О., Річицького А., Секунди Т., Синявського О., Скрипника М.,
Соколянського І., Солодуба П., Сулими М., Тимченка Є., Хвильового М.,
Яворського М., Ялового М.2. У своїй праці Комісія повинна виходити з сучасної літературної мови, що є синтезом основних народніх діялектів, принявши за основу
"Найголовніші правила українського правопису Всеукраїнської Академії
Наук", затверджені НКО УСРР 1921 року.3. З метою приваблення широких кіл наукових і літературних сил до участи у виробленні правил правопису української мови доручити
Наркомосові скликати спеціяльну конференцію для обміркування виробленого
Комісією проєкта правил правопису". Як писав один з провідних членів цієї комісії Олекса Синявський: "Малося розв’язати дуже трудну проблему – поєднати супротилежні змагання
в мові: доосередні й відосередні. Доосереднє змагання, прагнення єдиної
літературної мови й правопису виявлялося на протязі всієї історії
української мови нової доби і стало імперативним в останні часи, коли
державно-суспільна функція мови настирливо вимагала від неї певної
єдности, одноманітности, сталости. Алеж і відосередні змагання не менше
властиві й законні в українській мові, бо хто ж зважиться заперечувати,
що хоч і південно-східня (краще новоукраїнська) стихія лежить в основі
сьогочасної літературної української мови, та остаточно формувалася й
формується вона силами й засобами майже всієї етнографічної України,
всмоктуючи поживні соки різних діялектів, і то не тільки з лексики. Тож
треба було знайти розумний і доцільний компроміс, тобто уніфікувати мову
так, щоб вона не відбігала народньої мови принаймні в її найголовніших
діялектах, щоби вона була якнайближча до якнайбільшої маси народньої
мови, а до всього того, щоб у її правописі і структурі без крайньої
потреби не була порушена усталена традиція. Звичайно, не можна було
забувати й за другий бік природи української мови – її історію, і ця
остання не раз ставала в великій пригоді при вирішуванні найтяжчих
питань мови й правопису. Але все ж треба зауважити, що серед мотивів до
того чи іншого вирішення завсіди щонайбільше важили й переважували
утилітарні мотиви, зокрема й мотиви педагогічні" ([url=http://r2u.org.ua/data/other/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B8%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8,%20%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%281941%29.pdf]Синявський О. Коротка історія "Українського правопису" // Культура українського
слова. – Збірник І. – Харків–Київ, 1931. – С. 93–112[/url]).  Підсумувати й узагальнити роботу комісії мала Всеукраїнська правописна конференція, яка розпочала свою роботу у Харкові 25 травня
1927 року й тривала 10 днів до 6 червня. У ній брали участь до 60
науковців і "практиків" з УСРР (4 високі урядовці Наркомпросу, 5
академіків, 28 професорів лінгвістики й філології, 8 учителів, 7
журналістів і 8 письменників), а також Кирило Студинський та Іларіон
Свєнціцький від НТШ та д-р Василь Сімович з Праги. Серед учасників з
УСРР було також кілька людей, що переїхали зі Західної України: професор
географії Степан Рудницький, мовознавець Василь Дем’янчук,
літературознавець Андрій Музичка, інженер і лексикограф Тадей Секунда
(Галичина); журналіст Олександр Бадан (Закарпаття); педагог В.Мороз
(Буковина). Запрошені закарпатці Іван Панькевич і Василь Гренджа-Донський не змогли приїхати. Польська влада також не відпустила до Харкова Василя
Стефаника. Натомість депутат парламенту Чехо-Словаччини від Закарпаття
І.Мондок "від імені трудящих" заявив, що "вами тут ухвалений правопис і
затверджений Раднаркомом УСРР буде для нас законом, буде для нас
величезним культурним придбанням, що всіх нас об’єднуватиме". Голова львівського НТШ К.Студинський також декларував готовність прийняти правопис, ухвалений на Конференції як єдиний і всеукраїнський.
"Взагалі на цій Конференції доосередні правописно-мовні потяги, бажання
порозумітися виявлені були представниками різних земель і різних
культурних осередків досить яскраво і рясно, хоч, звичайно, не обійшлося
й без боротьби за участь у літературній мові й правописі тих чи інших
місцевих елементів", – писав О.Синявський.  Найбільше дискусій на Правописній конференцій було приділено справам алфавіту, правопису чужих слів і власних імен. Піднімалося й питання:
"Чи не перейти на латинський альфабет?" Як згадував нарком освіти Микола Скрипник: "Палкі дебати на конференції, що в них члени конференції: філологи, учителі, письменники й
політики боронили своїх думок, нічого спільного не мали з схоластикою й
педантизмом попереднього культурного періоду України. В цих пропозиціях
почувалося живе життя. Філологічні пропозиції мали своє політичне
значіння, за філологічними формулами фонем і графем почувалися залізні
кроки міліонних мас робітників та селян, що йдуть до культури і
потрібують остаточного й категоричного вирішення українського правопису
як передумови для завойовання культури масами.Три головніших потреби повинна була мати конференція, розглядаючи правила українського правопису, а насамперед знайти найліпші
й найголовніші вирази правопису самої української мови та її
властивости: не мова для правопису, - а правопис для мови...Одна група членів конференції, наприклад, домагалася провести для української мови латинський правопис, чи хоча б уживати його паралельно з
сучасною абеткою. Мені не доводиться тепер виявляти політичний сенс
тієї пропозиції, оскільки вона означає своєрідний европеїзм й
наближається до всім нам відомого й навіть обридлого «хвильовизму» чи
пак «шумськізму». Дійсно заведення латинської абетки нині є фактом всіх
тюркських народів СРСР, в Азербайджані, Туркменістані, Узбекістані, в
Татарській республіці і у гірських народів Кавказа тощо. Правильно
також, що латинська абетка значно спростила би український правопис, але
автори тої пропозиції не зважили найголовніше того, що мілійони народів
наших уже знають нашу звичайну абетку. Отже справа не в тому, щоб
переучувати людей, що уже знають українську звичайну абетку на новий
альфабет, а в тому, щоб яко можна скоріше навчити писати тих, що ніякої
абетки не знають. Тому конференція після довгих гарячих дебатів, великою
більшістю голосів відхилила пропозицію про перехід на латинський
альфабет і потім знову свою постанову підтвердила" (Скрипник М. Підсумки правописної дискусії // Вісті ВУЦВК, 1927 рік, 19 червня).  31 березня 1929 р. новий правопис прийняла Всеукраїнська академія наук, а 29 травня 1929 р. – Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові.
Хоча в Галичині було багато критичних зауважень щодо правопису 1928 р.,
який називали "большовицьким". Як згадував Степан Шах: "Проти цього нового "академічного" правопису в цілості з його апострофами, з "аннями", "ашшями" і т. п. виступили були
всі старі у Львові україністи, навіть проф. др. Іван Зілінський був
противний його прийняттю, але перед національним аргументом: "один
нарід, одна мова і один правопис" зникла всяка фільологічна логіка,
наукова фонетика і ритміка мови. Лиш один дійсний член Наук. Т-ва ім.
Шевченка запротестував в пресі проти беззастережного введення нового, як
він називав "большевицького правопису до галицьких шкіл, з усім його
"балаганом", а був ним проф. др. Остап Макарушка, який свою статтю,
оскільки собі пригадую, так більш-менш закінчив: "Може Наук. Т-во ім.
Шевченка сто разів ухвалювати введення цього правопису, але я таки не
буду його придержуватись і буду все писати "Українець" великою буквою,
хоч "русский" підписує себе малою буквою, бо він почуває себе лише
"русским чоловіком", а я гордий на моє національне ім’я "Українець"! (Шах С. Львів – місто моєї молодости. Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія. – Мюнхен, 1956. – Ч. 3. – С. 176). Але вже з 1930-х, коли більшовики в УСРР відмовилися від "українізації", галичани стали прихильніше ставитися до правопису 1928
р., а більша частина української діаспори дотримується його донині.
Вживають його зараз (повністю чи частково) і деякі літератори,
видавництва та ЗМІ в Україні. Основні положення правопису 1928 р. викладені в книзі Олекси Синявського (1887–1937) "[url=http://r2u.org.ua/data/other/%D0%9D%D0%BE%D1%80%D0%BC%D0%B8%20%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97%20%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%BD%D0%BE%D1%97%20%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D0%B8,%20%D0%A1%D0%B8%D0%BD%D1%8F%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9%20%281941%29.pdf]Норми української літературної мови[/url]", перше видання якої вийшло у 1931 р.  А у 1929 р. Григорій Голоскевич видав «Український правописний словник» (близько 40 тис. слів, погоджених з правописом).  Але вже на початку 1930-х правопис 1928 р. був визнаний націоналістичним. У постанові нового народного комісара освіти УСРР
Володимира Затонського від 5 вересня 1933 р. написано: "«Український
правопис», затверджений М.Скрипником 6-го вересня 1928 року, був
скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею
говорять багатомільйонні маси українських робітників і селян, на штучний
відрив української мови від мови російської. Правописна комісія на чолі
з М.Скрипником провела націоналістичну лінію в побудові, в
літературному оформленні правопису. 6-го квітня 1933 року наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням т. А.Хвилі для перевірки
роботи на мовному фронті. Комісія, крім питань української наукової
термінології, розглянула правопис і кардинально його переробила,
відкинувши штучне відмежовування української мови від російської мови,
спростивши правопис, ліквідувавши націоналістичні правила цього
правопису, що орієнтували українську мову на польську, чеську буржуазну
культуру. Текст «Українського правопису» в редакції правописної комісії
тов. Хвилі – затверджую". Микола Скрипник не став чекати на арешт і застрелився 7 липня 1933 року у своєму кабінеті. Були репресовані більшість учасників Правописної
конференції 1927 року. Розстріляли у 1937-му навіть "вірних сталінців"
Володимира Затонського й Андрія Хвилю. Нові редакції "Українського правопису" у 1946 та 1960 рр. ще більше забезпечували "єдність з правописами братніх народів Радянського Союзу,
особливо російського". Практично всі положення цього збережені і в нині
чинній редакції від 1993 року, реформаторський проект (відомий як "Проєкт правопису 1999 року" чи "Проєкт В.Німчука") правопису від 1999 року, як проект В.Русанівського від 2003 року) так і не був прийнятий

http://zbruc.eu/node/12449


Багнетами можна зробити все, що завгодно, тільки сидіти на них не можна.(Наполеон)
 
Форум » Культура та мистецтво » Освіта » Соборний правопис 1928 року (Чи знаєте ви історію українського правопису ?)
  • Сторінка 1 з 1
  • 1
Пошук: